IPB

Здравствуйте, гость ( Вход | Регистрация )

 
Reply to this topicStart new topic
> Благодійність
Zigmund
сообщение 5.11.2010, 15:41
Сообщение #1


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



Святослав Вакарчук: високий IQ і рівень свідомості

(IMG:http://www.umoloda.kiev.ua/img/content/i29/29661.gif)

http://www.umoloda.kiev.ua/number/1774/164/62896/

Валентина КЛИМЕНКО

Дивно зустрічатися зі Святославом Вакарчуком і не говорити про музику. Цікаво, що з рок–зіркою, музика якого є рінгтоном на твоєму мобільному, можна поговорити про науку, гуманітарні концепти, законодавчі ініціативи. Приємно, коли публічна людина має гарні манери і при цьому не «манірничає». Приводом для інтерв’ю став благодійний проект Фонду Святослава Вакарчука «Люди Майбутнього» — «3D–Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!», який стартував 15 вересня. Він пов’язаний і з освітою, і з соціальними проблемами, і з поняттям культури благодійництва. 3D–Проект має на меті комп’ютеризувати деякі дитячі будинки, дати вихованцям додаткові знання і не розкрутити на цю справу одного олігарха, а долучити громаду — хтось пришле sms, хтось гроші на рахунок, інший дасть комп’ютери, а значить, спільно ми можемо вирішити свої локальні чи масштабні проблеми. А Святослав Вакарчук зголосився бути піонером ще в одному напрямку — його Фонд запровадив прозорий web–інтерфейс, щоб кожний, хто зробив переказ, у реальному часі міг відслідкувати динаміку надходження грошей, а потім побачити звітність про цільове використання коштів на сайті Фонду «Люди Майбутнього». Станом на 4 листопада на рахунок Фонду надійшло 14 579 гривень.

Більше 500 волонтерів зараз відвідують спеціалізовані тренінги, щоб стати інтелектуальними тьюторами для вихованців дитячих будинків — допомагати їм у навчанні, зокрема в освоєнні грамотної роботи з ПК.

Святослав Вакарчук — точно людина майбутнього: він зробив себе сам і прагне допомогти стати успішними іншим. При цьому внутрішньо рефлексує, аби його пориви не сприйняли як піар. Бо сам стомився від брехні і фальші відповідальних політиків і публічної тусовки.

Благодійність починалася з Донбасу

— Бажання допомогти іншим, цей порив, імпульс виникає у багатьох людей, далі постає запитання — як, кому, і на цьому етапі все згасає. Святославе, як у вас з’явилася ідея займатися благодійністю, що за імпульс, випадок спонукав вас до цього?

— У 2005 році до нас звернулися з Макіївського інтернату для ВІЛ–інфікованих дітей із проханням конкретної допомоги — їм треба було зробити ремонт. Ми побували в інтернаті, і на нас це справило дуже непросте враження. Перерахували кошти. Потім був другий момент: відіграли концерт у Донецьку і переказали отримані кошти сім’ям загиблих шахтарів. Тоді це були не наші ініціативи, ми просто відгукувалися на чиїсь прохання. А побачивши, що нашої допомоги потребують, вирішили: чому б не створити свої проекти.

Пізніше були зустрічі зі студентами, і я побачив, що їм цікава ця тема і можна спробувати залучити їх до подібних ініціатив. У 2007 році за свої гроші я реалізував проект «Книга творить Людину» — профінансував телевізійну рекламу і зробив таке несподіване прочитання цієї реклами. Вона викликала певний резонанс, але, на жаль, у нас тоді організаційно не вистачило можливості щось зробити далі — не було фонду. Згодом ми створили Фонд «Люди Майбутнього» і почали реалізовувати проекти в його рамках.

— Ви — музикант і чудово знаєте, що зірці набагато легше зібрати велику спонсорську суму і провести концерт, ніж якійсь благодійній організації на комп’ютер для дитбудинку чи на шкільний автобус.

— Це правда, і я вам скажу чому. Сольний концерт відомого виконавця привертає до себе багато уваги, поставивши своє ім’я поруч, будь–яка комерційна структура отримує маркетинговий виграш, а благодійні акції такого розголосу чомусь не набувають. І людей винити в цьому не можна. Бо нас завжди цікавить, у першу чергу, своя сім’я, здоров’я і особисте життя, в другу — розваги. Людина починає думати про треті речі, перейшовши певний суспільний рівень — і рівень достатку, і рівень свідомості, і самодисципліни, і самоорганізації. Тому на Заході про благодійність в основному думає середній клас, безумовно, про це, мабуть, думає і вищий клас. А говорити про нього в Україні взагалі важко, тому що так звана «українська еліта» — це досить умовна річ. Середній клас в Україні є, та цей прошарок надто тонкий. А примушувати долучатися до благодійності людей, які думають, як би прогодувати власних дітей, гадаю, теж недоречно.

— Ваш попередній проект «Освіта Країною» був продовженням реалізації ініціативи вашого батька Івана Вакарчука на посту міністра освіти про міжуніверситетський обмін студентами. Це була ваша спільна ідея?

— Ідея мобільності студентів витала в повітрі, і ми її обговорювали на приватному рівні не раз, але створити повноцінний проект — це вже була ідея, з якої ми хотіли почати нашу діяльність нашого Фонду. Практика студентської мобільності поширена на Заході, по суті — це частина Болонської системи. Одразу скажу, що ми не користувалися жодною підтримкою чи адмінресурсом, ми працювали безпосередньо з університетами. У більшості з них була дуже жива і позитивна реакція, була й інша частина, яка не зовсім розуміла, для чого це, і ми пробували переконувати, пояснювати. Так співпрацювали.

— Цей проект закінчився?

— Ми його зробили для перших 30 волонтерів. Оскільки він є достатньо громіздкий фінансово, ми чекаємо, коли з’являться кошти, і зробимо його ще раз, але вже для 100 чи 200 студентів — знову робити для 30 буде недоречно. Але сама ідея спрацювала добре, і всі, хто брав у ній участь, дуже задоволені.

— Це були стипендії?

— Так. Ці обміни тривали по два місяці: в Україні поки важко на цілий семестр переїхати з одного університету в інший, бо керівництво не згоджується зараховувати одні години за інші. Тому домовилися так: студентам дають вільний графік на два місяці — це не є критично для людей, які добре вчаться, вони можуть наздогнати, з іншого боку, вони мали здавати всі необхідні речі у своєму університеті, але пройдені модулі в іншому ВНЗ їм також зараховували. Я не знаю жодної людини, яка взяла участь в цьому проекті і їй не сподобалось.
«Я не міг бути гіршим за когось»

— Ваш останній «3D–Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!» — це теж реакція на проблемні ділянки в освіті, велику кількість пільговиків, через яких до ВНЗ не можуть вступати діти з вищим рівнем знань. А, до речі, хіба діти з дитбудинків, інтернатів часто вступають до вишів? Ви знаєте цифри?

— Нечасто, але по Україні загалом набагато частіше, ніж у Києві — звичайно, вони не йдуть у Київський нацiональний університет або «Могилянку». Але сам факт, що існують інтелектуальні пільги, мене особисто непокоїть. Не подумайте, що я за чистий ринок і за те, щоб усі, незалежно від того, як у кого склалася доля, мали однакові умови. Одна справа, коли дитина не може заплатити за навчання і їй допомагають, держава повинна про таких дітей піклуватись. Але чому вона має забирати місце в більш розумного і здібного тільки тому, що інша людина має пільги, пов’язані з її нещасливою долею. Це неправильно з двох причин. По–перше, та розумна дитина з нормальної сім’ї не має місця, а по–друге, і це головне, дитина–пільговик приходить в університет і деморалізується — вона бачить, що її середній рівень значно нижчий, вона втрачає інтерес до навчання, їй здається, що вона нікому не потрібна. Отже, я вважаю, що дітей, які хочуть вчитися в університеті, можна протестувати на системі тьюторства — не всі ж будуть бігти з розплющеними очима: навчіть нас! Але ті, хто бігтиме, це потенційні студенти.

— Святославе, ви — вічний відмінник чи, бувало, «пасли задніх»?

— У мене з дитинства дуже хороша пам’ять, легко давалися гуманітарні науки, а з точними предметами були проблеми. Тому в класі 7—8–му я почав свідомо налягати на математику, фізику, щоб довести собі, що я можу, і в процесі так захопився, що полюбив цю науку і зрештою став фізиком. А пам’ять, до речі, погіршилася. Це міф, що люди, які займаються точними науками, мають добру пам’ять — у них хороше аналітичне мислення, але вони вже не так добре запам’ятовують.

Я закінчив школу зі срібною медаллю, але, думаю, поведінку мені подарували. Я був достатньо недисциплінованим учнем, міг дозволити собі сперечатися з учителем. Можливо, це проявлялися якісь лідерські риси, хоча в школі я не був явним лідером, хіба що прихованим. Як переможець олімпіади в університет вступав за спрощеною схемою. Коли прийшов на перше заняття і побачив багатьох дітей із фізмат–ліцею і спецшкіл, які вже знали те, що нам тільки починали читати, це для мене було ударом. Але з моїм характером я це переборов — не міг бути гіршим за когось і дуже багато вчився. Та бачив, що багатьох людей зі слабшим характером така ситуація ламала.

Перші два роки я посилено вчився, фактично не пам’ятаючи студентського життя. Останні три роки вчив тільки ті спецкурси, які мене цікавили, — вже мав час і на музику, і на спорт. Словом, вчився добре.
Спасибі кризі за дисертацію

— Те, що ви минулого року захистили кандидатську дисертацію з фізики — це неможливість розпрощатися з думкою про науку?

— Це просто якесь чудо для мене. Допомогла криза. Раптом відбулося переосмислення цінностей: я пішов із Верховної Ради, зрозумів, що є робота, яку треба закінчити, приїхав до Львова, засів у бібліотеки, написав статтю, яку мав написати. А оскільки робота майже повністю була написана кілька років тому — реанімував її. Я не збираюся продовжувати наукову кар’єру в традиційному сенсі, тому що я реалізована людина у своїй сфері — в музиці. Та дуже не люблю залишати щось незакінченим.

Ще один момент — я справді люблю науку, часто читаю книжки з фізики — це допомагає структурувати думки і відпочити. Коли ти довго займаєшся наукою, потім легше навіть пісні пишуться — мозок, перемикаючись з одного виду діяльності на інший, задіює різні півкулі.

— Для вченого дуже важливий індекс цитування.

— Ви можете зайти в iнтернет і побачити статті, які ми з моїм науковим керівником подавали ще на початку 2000–х, у західних журналах вони щороку цитуються. Там не проста була робота — теж певна творчість. Узагалі у фізиці не так багато досліджень, більше якихось вгадувань і емпіричних речей. Безумовно, цей індекс цитувань неможливо порівнювати із серйозними вченими, але я сам бачив посилання на мої статті.

— Логічно припустити, що ви могли б придумати якусь стипендію для розвитку фізики.

— Я сплачую стипендію двом братам–вундеркіндам Миколі й Леоніду Тузенкам із Вінниччини, які в 13 і 14 років уже зайняли перші місця на міжнародних олімпіадах з математики і з якими я познайомився на програмі «Гордість країни». Бо я хочу, щоб вони жили в Києві і вчилися в фізмат–ліцеї, вступили до університету, можливо, й на Заході і аби у подальшому з них вийшли справді великі вчені. Мені як людині дійсно ближча тема природничих наук, ніж гуманітарних, але у нас у країні велика проблема з гуманітарною політикою, незалежно від влади. А це — наріжний камінь суспільства.

— Ви продовжуєте вчитися — як не в науці, то в меценатстві. Наприклад, минулого року ви були на конференції з благодійництва, яку проводив у Давосі Віктор Пінчук. Це наштовхнуло вас на нові філантропічні ідеї?

— Скажу відверто, мені було цікаво послухати людей, які вже багато в цій справі досягли. По–перше, мені сподобалася ідея, що iнтернет і комп’ютери — це фундаментальний спосіб освіти не тільки для дітей, а й для дорослих. Один топ–менеджер корпорації Intel розказував, що в одній із латиноамериканських країн iз досить високою кількістю неписьменних людей спочатку вчили дітей читати і писати за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми, а потім уже діти вчили писати і читати своїх батьків. Це було неможливо зробити без iнтернету, це те, що зробив сучасний віртуальний світ, і гріх цим не скористатися й нам. Плюс цікаво було послухати засновника Вікіпедії, до речі, унікальний проект, досі ніхто не розуміє як він існує, адже він себе позиціонує як некомерційний, але має колосальні потужності. Словом, там така цікава інтелектуальна атмосфера, я був задоволений цим візитом.
У Росії прозоро працює тільки Фонд Чулпан Хаматової, на Заході — всі публічні фонди

— Ви робили коли–небудь грошові внески в інші благодійні фонди?

— Так, робив, не буду говорити куди. Двічі це було успішно, а третій — по–моєму, тільки організації зрозуміло, що було далі з тими грошима. Для мене це теж був гарний урок, і я поставив співробітникам умову — робота нашого Фонду має бути прозорою, це наша сильна сторона. Грошей більше, ніж інші фонди, ми, мабуть, не зберемо, умовно кажучи, цим нікого не здивуєш, комп’ютери купують усі. А от зробити так, щоб люди на 100 відсотків зрозуміли і побачили, куди витрачені їхні гроші, — це хороший приклад для інших подібних організацій і момент довіри.

— Це перший в Україні прецедент прозорого фінансового інтерфейсу?

— В Україні — так. У Росії подібним чином працює Фонд Чулпан Хаматової, а на Заході, здається, взагалі не працюють по–іншому. Хіба приватні фонди багатих людей, як у нас Фонд Віктора Пінчука, яким інші гроші не потрібні, тільки хороший менеджмент, що правильно розпоряджатиметься цими грошима. А всі публічні фонди на Заході мають тільки прозорий інтерфейс. Ми будемо показувати все: один захоче передати гроші безпосередньо на комп’ютер, інший — на діяльність фонду, бо в нас теж є офіси, зар­плати, але благодійник може сам обирати, куди мають піти його внески.

— Якраз менеджмент дитбудинків і може стати головним противником вашої прозорості.

— Я з вами згоден. Тому треба робити конкретні речі. Дитячому будинку в Макіївці треба було зробити дах, ми дали гроші на дах — ми знали рахунок, скільки коштує така робота, все було зроблено добре. Якщо керівники конкретних дитячих будинків не готові з нами працювати, будемо шукати інші. Тим більше у нас уже є ті, що самі пропонують співпрацювати.

— Менеджмент Фонду — теж важлива штука. У Фонді працюють ваші друзі, яким ви довіряєте, чи ви набирали фаховий персонал через рекрутингове агентство?

— Увесь менеджмент Фонду — це заслуга його голови правління Юрія Герасименка, який і зібрав команду. Він є моїм старим товаришем, працював зі мною ще у Верховній Раді. Я придумав цей Фонд, а він його створив. Розумію, що моє завдання є популяризувати діяльність Фонду, але я б хотів і просив про це хлопців та дівчат зробити так, щоб поступово він не асоціювався зі мною. Хотілося б, щоб були проекти, які самі по собі зацікавили людей, і щоб я не відповідав на закиди, що це — піар чи не піар.

— А вас це зачіпає?

— Я не є благодійником у чистому вигляді, людиною третього сектору, яка присвятила своє життя благодійності. Я просто заснував Фонд, який по можливості трохи сам фінансую і своїм іменем популяризую, а вже завдання команди працювати над цим кожен день. Для мене це важлива діяльність, але одна з багатьох. Тому я б не хотів одягати на себе неіснуючі лаври.

— Є день благодійника, є журнал «Вісник благодійництва», є конкурс «Благодійник року», але немає головного — закону про меценатство. Вас не цікавило це питання, коли ви були депутатом Верховної Ради?

— Цікавило. Це було одне з трьох питань, над якими ми працювали: друге — про свободу слова і третє — про рекламу алкоголю і тютюну. Найбільша складність полягає в тому, що держава боїться — інколи навіть справедливо, що дуже ліберальне законодавство про благодійні фонди відкриє дорогу нечистим на руку фінансовим аферистам, які почнуть під егідою фондів робити будь–що, щоб не платити податків. Але це не аргумент, щоб узагалі цим не займатися. Зараз уже готується такий закон і, я сподіваюся, що ми його скоро побачимо в першому читанні.

— Як ви ставитеся до ініціативи 38 американських мільярдерів віддати половину своїх статків на благодійність?

— Я ставлюся до цього гіперпозитивно. Це гроші не корпорацій, не компаній, а їхні приватні. Кому їх давати — сім’ям? Що можна робити з 10 мільярдами доларів? Тому правильно ці люди роблять: вони залишають своїм дітям достатньо грошей для хорошого життя, а решту віддають на благодійність, бо ці гроші можуть реально допомогти людям. Це той рівень бізнесменів, які кожну копійку заробили своєю працею і можуть так легко віддати ці гроші, тому що це не є гроші, зароблені випадково, з ними не бояться розставатися. Не знаю, скільки я буду мати грошей у момент, коли думатиму про заповіти — сподіваюся, більше, ніж сьогодні, — але коли я розумітиму, що моя сім’я може бути забезпечена меншою кількістю коштів, я зроблю те саме.


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Гроско
сообщение 5.11.2010, 19:30
Сообщение #2


Дядюшка
*******

Группа: Пользователи
Сообщений: 8819
Регистрация: 13.9.2009
Из: Северодонецк
Пользователь №: 601



Цитата(Zigmund @ 5.11.2010, 15:41) *
Святослав Вакарчук: високий IQ і рівень свідомості

В чем тема то разговора?


--------------------
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Zigmund
сообщение 7.11.2010, 9:14
Сообщение #3


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



Цитата(Гроско @ 5.11.2010, 20:30) *
В чем тема то разговора?


тема разговора - благотворительность

вопросы:

1. приоритеты для благотворительности в Украине

(знания, компютеры, интернет, ремонт школ, обмен студентами, зеленый туризм, оздоровление, поддержка талантов, озеленение городов, приобретение спортинвентаря, освещение улиц, поставки чистой воды, питание для бездомных, проведение музыкальных/кино/театральных фестивалей, спортивеных соревнований, конкурсов фотографии/красоты/живописи/танцев/народного творчества/джип-сафари, строительство бань, производство велосипедов, раздача энергосберегающих ламп/семян цветов, аренда тепловизоров, разработка бизнес-планов для центра занятости, разработка програмного обеспечения, остекление балконов, строительство фонтанов/амфитеатров, реконструкция домов (строительство мансард), раздача удочек/гречки(IMG:style_emoticons/default/smile.gif)

2. механизмы эффективного использования средств благотворительных фондов
(гранты, стипендии, конкурсы, бесплатная аренда, погашение % ставки по кредитам, подарочные сертификаты)

3. закон про меценатство

Сообщение отредактировал Zigmund - 7.11.2010, 9:37


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Гроско
сообщение 7.11.2010, 11:06
Сообщение #4


Дядюшка
*******

Группа: Пользователи
Сообщений: 8819
Регистрация: 13.9.2009
Из: Северодонецк
Пользователь №: 601



Цитата(Zigmund @ 7.11.2010, 9:14) *
тема разговора - благотворительность

вопросы:

1. приоритеты для благотворительности в Украине

(знания, компютеры, интернет, ремонт школ, обмен студентами, зеленый туризм, оздоровление, поддержка талантов, озеленение городов, приобретение спортинвентаря, освещение улиц, поставки чистой воды, питание для бездомных, проведение музыкальных/кино/театральных фестивалей, спортивеных соревнований, конкурсов фотографии/красоты/живописи/танцев/народного творчества/джип-сафари, строительство бань, производство велосипедов, раздача энергосберегающих ламп/семян цветов, аренда тепловизоров, разработка бизнес-планов для центра занятости, разработка програмного обеспечения, остекление балконов, строительство фонтанов/амфитеатров, реконструкция домов (строительство мансард), раздача удочек/гречки (IMG:style_emoticons/default/smile.gif)

2. механизмы эффективного использования средств благотворительных фондов
(гранты, стипендии, конкурсы, бесплатная аренда, погашение % ставки по кредитам, подарочные сертификаты)

3. закон про меценатство


Ну то все понятно) О чем конкретно будем говорить)?


--------------------
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Zigmund
сообщение 8.11.2010, 9:44
Сообщение #5


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



Цитата(Гроско @ 7.11.2010, 12:06) *
Ну то все понятно) О чем конкретно будем говорить)?


о подарках! тебе что подарить? завяку пишу Деду Морозу)


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Zigmund
сообщение 26.11.2010, 16:22
Сообщение #6


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



Sergiy Kupin пане Сергію, як ви ставитеся до ініціативи 38 американських мільярдерів віддати половину своїх статків на благодійність?
4 ч. назад · Мне нравится · Прокомментировать

Сергей Тигипко Схвалюю, звичайно.
около часа назад · Больше не нравится · 1 пользователь ·

Sergiy Kupin чи має Україна як держава визначені цілі та готові проекти! для отимання цих грошей?

1) освітлення вулиць (лампи ДНАТ)
2) переробка відходів (отримання піноскла, метала, палива, добрив)
3) оздоровлення дітей (Програма ДІР)
4) очищення води (Aquabionica)
5) очищення повітря в приміщеннях (рекуператори Rylk Air, ТеФо, Прана)
6) проведення міжнародних фестивалей (будівництво амфітеатрів)
7) лізинг літаків та будівництво аеропортів
8) організація торгівельних місій з метою збільшення експорту
9) збільшення кількості іноземних студентів у вузах (будівництво гуртожитків та обмін вчителями)
10) страховку кожному пенсінеру, ноутбук - кожному студенту
11) розробку проектів та конструкторів доступного житла
12) розвиток електронтранспорту (електромотор)
13) виробництво штучного хутра для виготовлення одежі
14) залучення волонтерів для вивчення англійської мови (замість нерозумного вибору між російською та українською)


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Zigmund
сообщение 10.12.2010, 10:46
Сообщение #7


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



Ещё 17 миллиардеров отдадут половину своего состояния на благотворительность

http://rus.newsru.ua/finance/09dec2010/giving.html

17 американских миллиардеров, в том числе основатель социальной сети Facebook Марк Цукерберг, присоединились к глобальной инициативе, которая предусматривает дачу обязательства в течение своей жизни, либо после смерти пожертвовать половину своего состояния на благотворительность.

К самой крупной в истории благотворительной инициативе The Giving Pledge, с которой в июне этого года выступили богатейшие американцы Билл Гейтс и Уоррен Баффет, теперь присоединились уже 57 миллиардеров, передаёт "Корреспондент" со ссылкой на Reuters.

Помимо Цукерберга, в числе новых участников The Giving Pledge – сооснователь AOL Стив Кейс и финансист Карл Икан. Ранее к инициативе присоединились мэр Нью-Йорка и основатель агентства Bloomberg Майкл Блумберг, медиамагнат Тэд Тернер, кинорежиссёр Джордж Лукас, основатель Oracle Ларри Эллисон и многие другие известные бизнесмены.

Как известно, в рамках кампании The Giving Pledge, запущенной в июне этого года, Уоррен Баффет, Билл и Мелинда Гейтс проводят ужины с состоятельными американцами, во время которых призывают их расстаться, как минимум, с половиной своих накоплений, заявив об этом публично. Участникам проекта предлагается написать открытое письмо, в котором содержалось бы объяснение решения отдать часть состояния. На сайте www.thegivingpledge.org уже размещены письма десятков миллиардеров, присоединившихся к инициативе.

Отметим, что The Giving Pledge не обязывает богачей заключать какие-либо контракты или перечислять на её счета деньги. В рамках кампании им лишь предлагается взять на себя моральное обязательство перечислить половину денег на благотворительность


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post
Zigmund
сообщение 6.2.2011, 9:43
Сообщение #8


Опытный
***

Группа: Пользователи
Сообщений: 434
Регистрация: 8.1.2009
Пользователь №: 85



http://molode.com.ua/?q=node%2F3374

Святослав Вакарчук: «Нам треба менше скиглити і більше працювати»


(IMG:http://www.groupua.org/wp-content/uploads/2011/02/VAKARCZUK3_UN_small-300x199.jpg)

- Одним із приводів до цієї розмови стала пісня «Небо над Дніпром» з альбому “Dolce Vita”. Ви виросли в Галичині, народилися в Мукачевому. Кільканадцять років маєте справу з Києвом. Чому небо саме над Дніпром? Чим для Вас є ця ріка?

- Я написав цю пісню емоційно. Вона, як і всі мої пісні, є піснею-емоцією. В якийсь момент мені захотілося написати таку пісню. Я люблю бувати коло Дніпра. Причому це стосується як Києва, так і міст поряд – таких як Трипілля або Канів.

Та Дніпро – це не просто найбільша річка України. Це – символ. Вона багато значить для нас і значила у всі часи. Я відчув свій зв’язок з нею і написав про це. На відміну від більшості пісень, коли текст з’являється після музичної частини, слова «Неба над Дніпром» були написані одночасно з музикою.

- Ви у Києві з 1998 року. Скільки у Вас залишається галицького і скільки – київського?

- Ні мій тато, ні мама не походять з Галичини. Тато приїхав до Львова з Буковини, мама – із Закарпаття. Її родина походить з Поділля. Тобто ми в Галичині приїжджі. Але я дуже вдячний Львову за те, що він мене виховав. У цьому місті я навчався у школі, в університеті. Я там надихнувся такою українсько-європейською сумішшю, яка, мабуть, залишиться в мені на все життя.

Коли я вперше приїхав до Києва, мені було дуже складно. Складно було звикнути і до людей, до їхніх звичаїв, і до архітектури. Але поступово я не лише звик, а й полюбив це місто.

Мені здається, що тут достатньо вільно дихається, що, в принципі, є великою рідкістю для сучасних великих міст. Київ має особливу ауру. Недарма він заснований саме тут півтори тисячі років тому. І це відчувається. Щось у ньому є особливе. Ніби й будівель красивих не надто багато, сучасна забудова хаотична. Але є якийсь дух міста, який, слава Богу, поки що не зникає.
Розчарування – позиція слабкої людини

- Ми з Вами живемо в країні, яка стала незалежною порівняно нещодавно. Розвиток України йде складно. Це розуміли і Франко – відомі його слова «Ти, брате, любиш Русь…» (С.В. перебиває і продовжує цитувати Франка: «…як хліб і кусень сала»). Люди, які вболівають за цю країну і прагнуть щось робити для неї, обирають для себе непростий шлях. Що для Вас означає бути українцем, бути українцем сьогодні?

- (Усміхається задумливо). Це складне питання.

По-перше, ніколи не потрібно розумним і дієвим людям опускати руки. В будь-який час розчарування – це позиція слабкої людини. Я не звик вважати себе слабкою людиною і не звик розчаровуватися.

Є багато труднощів, і труднощів фундаментальних. Їх не можна списати на погану владу чи на несприятливе геополітичне становище. Вони значно глибші – в самій історії нашого народу, в його ментальності тощо. Ті, хто над цим задумуються, розуміють, що всім негараздам, які ми маємо, і всім перемогам на 90 відсотків ми завдячуємо собі. І тому шукати причини поразок і знаходити сили для майбутніх перемог потрібно в нас самих.

Я намагаюся починати з себе і роблю те, що можу зробити на своєму місці. Сказати, що зусиль однієї людини, чи ста, чи навіть тисячі, досить для того, щоб нація процвітала, не можна. Мабуть, потрібно змінювати кожному себе.

Разом з тим, я прекрасно розумію, що за одне покоління такий процес не відбувається. Тривалий час ми знаходилися в законсервованому стані, як сомнамбули. Тобто, ми жили матеріально, соціально, але не жили ідеологічно. Це стосується не лише радянського періоду, а й століть до того. Тому що коли у тебе немає своєї держави, то й її ідеології немає. І зараз вимагати, щоб вона за 19 років вибудувалася, було б дещо інфантильно: ну от – хочу улюблену іграшку сьогодні, і все!

Треба до цього ставитися з розумінням і намагатися знаходити щастя у своїх маленьких, локальних успіхах. А не думати-переживати: от я не доживу до того часу, коли буде добре, значить, можна нічого й не робити.

У нас у багатьох, особливо у тих, хто називає себе інтелігенцією, існує такий настрій: президент поганий, не ті сусіди навколо, і взагалі – все погано. Та давайте не забувати, що є народи, у яких чи не щороку відбуваються повені, виверження вулканів, цунамі. Але нічого – люди живуть і працюють. Це загартовує.

І тому я думаю, що нам треба менше скиглити і більше працювати.

- Україна розвивається непросто. В суспільстві існує напруга, протистояння по різних лініях. У складні моменти нашої новітньої історії зринають ідеї вкоротити Україну – то на шматочок Сходу, то Заходу. Мовляв, так всім буде краще. Як Ви ставитеся до таких ідей?

- Погодьтеся, це тема окремої розмови… Якщо говорити емоційно, то безумовно, я хотів би, щоб Україна була великою і сильною державою, яку ніхто б ніколи не міг ні вкоротити, ні забрати – ані метра, ані сантиметра землі. Разом з тим, я прекрасно розумію, звідки беруться такі настрої.

Треба на все дивитися глибше, не бачити лише в чорно-білих тонах. Треба бачити свої слабкі місця і робити все, щоб їх не стало. В тому числі це стосується питання територіальної цілісності чи єдності. Ситуація є складною. Але не час для паніки, для якихось голосних заяв. Час – для важкої, напруженої роботи.
Сьогодні я вимагаю тільки від себе

- Мені дуже подобається Ваша пісня зі словами «більшого вимагай!». Чого Ви вимагаєте від себе, від свого мікросередовища, від суспільства?

- Два роки моєї активної публічної діяльності мені показали, що вимагати від когось більшого просто тому, що ти інший – це утопія. Люди не зміняться лише тому, що ти цього хочеш і показуєш їм приклад. Це багатогранний, тривалий і складний процес. Тому я перестав вимагати від когось. Сьогодні я вимагаю тільки від себе. Намагаюся вдосконалювати себе і внутрішньо, і ззовні. Звісно, під «ззовні» маю на увазі не зовнішність, а спілкування з оточуючим світом. А внутрішньо – як особистість сама з собою, за Кантом.

Тому у мене кожен день під таким гаслом проходить. Я намагаюся триматися правила, яке взяв з йоги (певний час займався, щоправда, не вдавалося це робити регулярно, але думаю, до цих занять варто повернутися). В йозі є принцип, який можна сформулювати так: «Дійди до стану, коли тобі вже боляче, і продовж ще трішечки». Ось це «чуть-чуть» – дуже важливе. Не можна передати куті меду, бо зламаєшся. Але оце «ще трошки; вже ти не можеш, а потім ще трошки!» – дуже важливе для вдосконалення.

Я прагну жити так у всьому. Десь мені це вдається, а десь я даю собі слабину. Десь, мабуть, грішу в чомусь. Але в загальному намагаюся дотримуватися цієї канви.

- Те, про що Ви сказали, в спорті називається «стан суперефекту». Спортсмен тренується, качається, накопичується певна втома. Але коли є надзусилля, тоді є м’язове зростання.

- Так, це саме те. І мені це знайоме із занять у спортзалі. Але в якийсь момент, коли ти перенавантажишся, то організм слабне так, що хворієш, або просто падаєш знесилений. Це вже теж неправильний метод. Потрібно відчувати свої можливості.

Чому йога, можливо, більш ефективна, ніж заняття в спортзалі? Йога є статичною, повільною, і там все залежить тільки від тебе. Але у кожного – свій шлях.

Раніше я вважав, що коли людина, яка хоче чогось досягти, замикається на собі і абстрагується від зовнішнього світу, то вона ніби ховає голову в пісок, її не цікавить оточення. Зараз я так не думаю. Будь-хто, хто робить свою справу якісно, і її плоди бачать інші, – вже робить свій внесок, навіть якщо людина замкнена сама в собі.

Я останні декілька місяців взагалі не дивлюся телебачення. Деколи читаю новини в інтернеті. Намагаюсь дивитися світові новини, не дивлюся наших телепередач. Рідко, за винятком однієї-двох радіостанцій, слухаю радіо. Інтеренет мені дозволяє не залишатися в інформаційному вакуумі. Його недостатнього для того, щоб переїстися тим всім, що нас оточує. А з іншого боку – так чи інакше можна отримати адекватну картину.

Оскільки дуже багато часу я на гастролях, то можна про щось думати відсторонено. І це дуже допомагає.

- Очевидно, людина не може бути замкненою лише на собі. Фондом «Люди Майбутнього», засновником якого Ви є, започатковано кілька цікавих проектів. Який проект Ви вважаєте найбільш перспективним і як він розвивається?

- Найбільш перспективним вважаю проект «Освіта Країною».

Це проект, в рамках якого ми проводили обмін студентів між університетами різних регіонів України. Він був достатньо локальним. У ньому брало участь буквально три десятки осіб. Але, якщо ми матимемо достатнє фінансування, ми б хотіли зробити його значно масштабнішим. Думаю, це для нас, для мене особисто – пріоритетний проект.

Але оскільки я є лише засновником та ідейним натхненником Фонду, то не маю відношення до операційної діяльності Фонду, не встановлюю план дій, не придумую проекти. Цим займаються працівники фонду, і досягнення Фонду – це саме їхня заслуга.

Чому я створив цей Фонд? Тому що я хотів, щоб була певна організація, яка ціліеспрямовано працює на конкретний результат у певних сферах. Це дозволяє структурувати діяльність.

У мене немає достатньо приватних коштів, щоб повністю утримувати Фонд. Проект є абсолютно волонтерським. Він здійснюється на кошти простих людей. Фінансування постійно не вистачає. Ми не складаємо руки і віримо, що все буде добре.

- Наскільки активно включається в благодійну діяльність український бізнес?

- Є дуже багато людей, які розуміють ситуацію і допомагають. Є люди, які шукають у цьому взаємну вигоду, і я, до речі, абсолютно не вважаю, що це погано. Люди хотіли б отримати визнання, і це нормально. А є люди, яким це не зрозуміло і не цікаво.

Я б сказав, що людей у кожній з цих груп порівну – ось таких три третини.

- Чи бачите Ви критичну масу людей в бізнесі для того, щоб благодійні проекти мали в нашій країні хорошу перспективу?

- Якщо говорити про критичну масу – ні, не бачу. Поодинокі люди є. Як правило, це люди високоосвічені і з широким поглядом. Серед них часто трапляються дуже заможні та велика кількість людей, які лише починають свою дорогу в бізнесі. Тобто, все залежить не від статків, а від рівня внутрішнього розвитку.
Шанс на Людину Майбутнього

- Серед Ваших прихильників є люди різних вікових, соціальних груп. Дуже палко висловлює своє захоплення молодь. Вже 19 років Україна незалежна. Ціле покоління народилося і виросло у час Незалежності. Ви зростали в інший період і навіть в іншій країні. Як Вам бачиться різниця між молодим поколінням Ваших сучасників і теперішньою молоддю?

- Сучасне покоління є не таким монолітним, воно – більш поляризоване. Є невелика, але дуже цікава частина самодостатніх молодих людей, рівень мотивації яких і відповідальності перед собою є незрівнянно вищим, ніж тих, хто виріс в Радянському Союзі. І ці люди багато чого доб’ються – я впевнений у цьому. Серед них – майбутні політики, підприємці, митці. Це люди, які вміють по-західному мислити і сподіваються лише на власні сили.

Однак більша частина молоді деморалізована. І зрозуміло, чому. Вони виростають і бачать безвихідь, бачать височенний рівень корупції, самі виховуються в сім’ях з обмеженими можливостями та мотивами для інтелектуального і духовного розвитку. Тому що, відповідно, і їхні батьки вже цими дев’ятнадцятьма роками деморалізовані. І така невтішна картина спостерігається, так чи інакше, на всіх напрямах.

Але дуже важлива перша частина відповіді на питання. Раніше людей, про яких я говорив, практично не було, а тепер вони з’явилися. Тобто, ця поляризація, можливо, і погана, але вона дає шанс на виховання ідеологічно стійкого прошарку нових молодих людей. Тих, кого ми і називаємо Людьми Майбутнього.

- Очевидно, громадська діяльність забирає у Вас чимало часу…

- Скажу відверто, тепер вже не так і багато. Добре працює Фонд. Так що з тижня на питання його роботи витрачаю, приблизно, один день. Це не так багато.

Професійна діяльність, безумовно, забирає багато часу. Особливо зараз, у нас 2010 рік – гастрольний. Ми 150-200 днів у році проводимо не вдома, ночуємо не в своїх хатах. Ми так живемо, і це накладає свій відбиток.

Але, загалом, я ніколи не робив з себе мученика, людини, якій дуже тяжко жити. У мене цікаве життя. Я радий тому, що доля розпорядилася саме так. Я кожен день зустрічаюся з новими людьми, отримую нову інформацію, бачу нові місця. У мене залишається час, щоб багато читати, займатися спортом. Я не нарікаю.
У пошуках щастя

- Ще одне питання – велике, воно включає в себе інші теми. Це питання екзистенції, людини в цьому світі. Питання «для чого ми є в цьому світі» ширше за питання етнічної приналежності чи проблем держави, того, в якому оточенні, в якій родині ми живемо. Чи присутня ця екзистенційна проблема у Вашому житті і як Ви її для себе вирішуєте?

- Цікаво, як багато людей читатиме наші з Вами філософування (сміється). Але я з радістю відповім на це питання.

Це дуже глибоке питання і воно особистісне. Ви праві – воно складається з мільйона різних факторів. Фактор самоідентифікації національної чи державної є лише «одним з»: у когось він є більшим, у когось гіпертрофованим, у когось – взагалі знівельованим до нуля. Але це – лише частина життя.

Безумовно, навіть у найбільшого патріота чи громадського філантропа, альтруїста, все-таки, я вважаю, більша половина зусиль спрямована на пошуки особистого щастя. Саме воно, так чи інакше, міра успіху того, наскільки ти змістовно і успішно прожив своє життя. У цьому контексті я не відрізняюся від більшості людей, які шукають своє щастя з першого дня свого свідомого життя і до, мабуть, останнього.

Інша справа, що всі ми крутимося у своєму власному світі. Для когось цей світ дуже вузенький – і мені шкода таких людей. Для когось він, можливо, значно ширший, ніж мій, і я, може, по-доброму заздрю таким людям. Що ширший світ, світогляд, то більше є шансів побачити хороше і погане і вибрати те, що тобі потрібно. І хотілося б його максимально розширювати.

Думаю, що будь-яка людина, якщо вона – Людина з великої літери, живе прагненням до пізнання. Вона кожен день відкриває щось нове і це, власне, робить її щасливою.

Кохання – це теж пізнання. Нові знання, нові люди, нові емоції, нове заняття, успіх в тому, що ти робиш. Ну, і марнославство, мабуть. Хоч я більше люблю англійське слово «vanity» або навіть російське слово «тщеславие» – це теж частина того, що людині потрібно.

Люди є великою мірою хижими: їм важливо бути першими, важливе відчуття суперництва. Все це створює відчуття того, що ти недарма живеш. Біда стається тоді, коли ти втрачаєш розуміння того, навіщо ти живеш. Таких людей досить багато. Вони просто існують, не задаючи собі питання сенсу життя.

Можливо, у їхній системі координат вони і так щасливі. Не знаю. Але для мене це була б трагедія – втратити розуміння, навіщо ти живеш.

Володимир Кухар, для “Українського альманаха”


--------------------
8
Go to the top of the page
 
+Quote Post

Reply to this topicStart new topic
1 чел. читают эту тему (гостей: 1, скрытых пользователей: 0)
Пользователей: 0

 



RSS Текстовая версия Сейчас: 18.10.2019, 14:30

Page top